Невелике місто Бахмут на Донбасі з літа минулого року стало втіленням усіх кіл пекла на Землі. Бахмут – це місто, яке російські загарбники вже майже десять місяців топлять у крові. Наш земляк Олег ЗАДОРОЖНИЙ (“Морпіх”), один з небагатьох, хто вижив у кривавій м’ясорубці. З його батальйону в живих залишилося тільки дванадцять чоловік. Спеціально для “Слобожанки” він свідчить сьогодні про злочини окупантів.
До широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну він працював на будівництві. У нашій країні та за кордоном. Ранок 24 лютого застав його в Ризі.
“Мені подзвонили з України, кажуть: бомбять Харків. Це настільки не вкладалося в голові, що я спочатку прийняв все за дурний жарт. Відповідаю: “Ну що ж ви мелете?” – згадує Олег. – А потім відкрив Інтернет, подивився…”
РЕЙС НА ВІЙНУ
У тому, що треба терміново повертатися, захищати свою землю, своїх земляків, він не сумнівався жодної секунди.
“Дружина мене відпускати не хотіла. Ми разом працювали. У мене і віза була відкрита Шенгенська на 5 років. Вона і зараз відкрита. Міг би досі в Європі працювати. Дружина довго мене вмовляла. Довелося мені на деяку хитрість піти. Я її трохи обманув”, – зізнається Олег.
Пославшись на погане самопочуття, він залишився вдома.
“Дружина поїхала на роботу, а я сів на автобус – і прямісінько в Україну. Увечері вона дзвонить мені: “Ти де є?” А я кажу: “Кордон з Україною перетинаю”.
Спочатку, звичайно, довелося багато чого вислухати, але потім вона мене зрозуміла… Перетнув кордон, звернувся до прикордонників, питаю: “Де тут найближчий військкомат?” Вони самі відвезли. І все, я пішов служити”.
На фронт Олег Задорожний потрапив до складу 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, до “Залізної дивізії”.
Нова техніка. Відео: особистий архів Олега Задорожного
Спочатку воював у Миколаївській області, потім – у Херсонській. На Херсонщині отримав перше поранення.
“Я командиром відділення розвідки був, потім став головним сержантом роти, – каже “Морпіх”. – Тобто посада дозволяла не брати участь безпосередньо у бойових діях, а перебувати в тилу, але я навпаки намагався за себе хлопчиків залишати, а сам їхав. Просто, багато молодих… 20-річні, 25-річні… Такий хлопець бронежилет добу поносить – і буквально з ніг падає. А буває таке, що броник доводиться з себе тижнів зо два не знімати: ти і спиш у ньому, і їж у ньому…… Ну ми, більш доросле покоління, все-таки витриваліше, привчені до фізичної праці”.
Але фізичні проблеми – не найстрашніші випробування в арсеналі війни. “Це зрозуміло, – похмуро киває сержант. – Та що казати: ось хлопці сиділи на ротацію, вже мали їх поміняти, там група була 13 чоловік. Дрон ворожий політав, а потім прилетів снаряд з міномета. І просто в середину групи. Ми їх збирали потім по мішках: тулуби
окремо, руки-ноги окремо. Самі розумієте, якщо людина вперше таке побачить… Я, скажімо, своєму синові такого не побажаю».
ФОРТЕЦЯ БАХМУТ
В Бахмут “Морпех” зі своєю ротою потрапив наприкінці січня. Два з половиною місяці обертався у цій пекельній м’ясорубці, поки в черговому бойовому зіткненні куля снайпера не пробила плече.
Після снігового та морозного лютого розпочався сезон дощів. В окопах по коліна прибувала крижана вода, подітися від неї було нікуди неможливо – треба було тримати позиції.
Окоп на передовій
Обстріл не продовжувався і вдень, і вночі. Міста вже практично не було. Російські “визволителі” залишили від нього одні руїни та попелища. Під час штурму Бахмута загарбники перейшли до так званої “сирійської” тактиці “випаленої землі”: зносили артилерією “висотки” та інші об’єкти, в яких могли б знаходитися наші захисники під час оборони міста.
Місто Бахмут
“В кількості артилерії та снарядів орки нас перевершують, – Олег підтверджує дані військових експертів, які озвучують ЗМІ. – Рашисти готувалися до війни, робили запаси… А ми що: на танк із автоматом сильно не побігаєш, доводиться викручуватись, щось думати. Буває, що віджимаємо їх позиції, здобуваємо трофеї та їх же зброєю по них ж і б’ємо”.
Боєць додає, що наші артилеристи змушені економити снаряди, тому удари завдають по строго вивіреним цілям. Крім того, наші не працюють, якщо є можливість зачепити якісь цивільні об’єкти: будинки, установи. Ворогу при цьому все одно: ніякої Женевської конвенції та жодних правил для нього не існує.
“Тому наша арта нас дуже рідко підтримує. Приїде, 3-4 постріли зробить та поїде. А орки починають із ранку до вечора гатити. Таке враження, що в них боєприпаси не закінчуються. Був випадок, коли впала і не розірвалася біля нас міна 120 калібру… А знаєте що найбільше тисне на психіку? – раптом без переходу запитує Олег. – Ні, не вибухи, до них звикаєш. Втомлюєшся весь час боятися. Потім уже, навпаки, лякає більше тиша. Ми сидимо втрьох у бліндажі, яку вже добу поспіль, танчик працює: бух, бух. Ми спілкуємося, навіть сміємося… Що ж тоді на психіку давить?.. А те, що ось ти сидиш із людиною, розмовляєш як ми з вами: хі-хі, ха-ха, давай сфоткаємося, дружині відіслав… А через 3-4 хвилини його немає. Або поранення у нього в шию, артерія перебита. Він у мене лежить на руках, йому 24 роки. Він у мами один, мама працює в Італії. А він пішов воювати. У них ні батька немає, нікого. І ось він у мене запитує: “Олег, я буду жити?” А що я скажу? “Звичайно, – кажу, – будеш”. А через 3 хвилини він просто стік кров’ю – та й усе…”
Сержант вийшов перекурити. Повернувшись, продовжив: “І ще на психіку тисне, коли якийсь російський гад кидає в тебе гранату. А ти її встигаєш перехопити та викинути назад… В атаки вони йшли майже щодня…”
ІНОДІ ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Незважаючи на всі зусилля російської пропаганди, яка не втомлюється віщати про жорстокість укрофашистів і бандерівців, у полон з того боку продовжують здаватися. За словами “Морпіха”, найчастіше трапляються так звані “мобіки”, – примусово мобілізовані цивільні.
“Якось сидимо ми на своїй позиції, – згадує боєць. – Перед нами поле заміноване. Ми знаємо, що з наших ніхто звідти не полізе. Збоку йде лісосмуга, вона теж вся у розтяжках. А вночі дивишся в тепловізор, і видно якийсь рух.
Дивимося, йдуть. А я мушу доповісти. Припустимо: “Байкал, я – Титан. Бачу два “вітерці” в полі. Дозвольте застосувати вогонь?” Мені відповідають: “Прі виявленні ворожих цілей даю наказ на поразку”. Але тут освітлювальна ракета злетіла, і я побачив у одного в руці біле простирадло. Він кричить: “Пацаны, не стреляйте: мы сдаёмся!» Нас у бліндажі троє сиділи, їх двоє прийшло. Запитую: “А що ж таке? А як же ж Київ за три дні?” А вони: мовляв, вчора їх тільки на позиції кинули, там якась мобілізація пройшла… Кажуть: не хотіли йти воювати. Родичі в Україні у них живуть… Та й самі вони розуміють, що військове вторгнення в іншу країну – цей злочин навіть згідно із законом РФ.
Глянули ми у них військові квитки: тільки-но видані. Ну що, нагодували ми їх, до ранку посиділи вони з нами на позиції, потім ми їх на КСП привезли, там точка збору та евакуації. Звідти вже машиною на село, а там основний штаб роти. Туди їх відвезли, там уже зовсім інші люди з ними розмовляли… Хоча були й такі випадки, коли росіяни після обміну і вдруге в полон потрапляли. Їх обмінюють – вони назад повертаються”.
ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ
На самому “нулі”, тобто безпосередньо в окопах метрів в 40-50 від противника, наші бійці можуть перебувати тиждень та більше.
“Найдовше вперше були: ми як заїхали, то 26 днів в окопах проторчали, не виїжджаючи звідти. Орки по нас лупцювали, а ми по них, – згадує Олег Задорожний. – На “нулі” основний брак у чому? Це питна вода. В першу чергу. Особливо влітку води взагалі не вистачає. Не кажучи вже про те, щоб помитися, випрати одяг. Просто попити, – її взагалі нема. Бувало таке, що дощ пройде, натягнемо полотно, накидаємо на нього в середину вату або бинти і наливаємо воду з калюжі, щоб вона проціджувалась. А потім пьємо її… Але зрештою зміну надсилають. Ми на 2-3 дні від’їжджаємо кілометрів за десять. Припустимо, в село якесь, щоб упорядкувати себе – помитися, одяг випрати”.
Села в районі Бахмуту спорожнілі, але не зовсім порожні. Є певне коло людей, які з якоїсь причини не поїхали. Олегу запам’яталася жінка, яка не захотіла кидати 80-річну матір, яка вже не вставала з ліжка. Мати померла, коли зайшли окупанти. Виживати стало дуже важко: не вистачало найнеобхіднішого. Люди п’ять місяців у селі сиділи без світла. Потім прийшли ЗСУ та вибили росіян.
ЗСУ у райні Бахмуту
“Місцеві і раді б нам допомогти, але чим? Заходиш до них, наприклад, попрати, чи чогось рідкого поїсти. Але й тут доводиться бути обережними, – каже сержант. – Російська пропаганда у цих краях шурувала довго і особливо активно. Так що люди різні, вистачає і “ждунів”. Були випадки, вони наших хлопців труїли. І до нас бабуся одна молочко приносила. Добре, замполіт (МПЗшник тобто по-новому) тертий калач виявився. Каже: “А ну, бабусю, давай з нами молочка вип’єш”. І тут вона кидає банку на землю, застрибує на велосипеді і тікає. Так що всяке бувало”.
ОСТАННІЙ БІЙ
У той день група “Морпіха” виїхала на бойове завдання верхи на броні. Несподівано їхній бронетранспортер нарвався на російські танки “Між нами поле було, метрів триста, – згадує сержант. – Ми (чоловік шість) встигли з броні зіскочити, і вони по БТРу – прямим наведенням. Ми відходимо, а на нас наступає їхня піхота. Я почав відсрілюватися. Мене один хлопчик прикривав. Я вистрілюю ріжок, потім він. А снайпера ми не помітили, снайпер десь осторонь був. І лупнув. Коротше, влучив мені в плече. Третє моє поранення. Хто витяг? Я сам вийшов. Перетягнув турнікетом і дійшов”.
Евакуації довелося чекати довго. Дорога постійно прострілюється та вивезти поранених чи завести провізію – це щоразу смертельний ризик. “Ми по рації запросили підтримку, евакуацію, – розповідає Олег. – Відповідь отримали: виходьте самотужки. А куди йти?.. Добре я здогадався: до нас машини гусеничні недавно приїжджали, так ми пішли слідами гусениць. Кілометрів дев’ять-десять. Я сам був поранений, а ще на собі хлопця тяг з перебитою ногою. Одного з тих, що зі мною на БТРі потрапив у колотнечу”.
Далі були шпиталь та реабілітація. “Кулю з плеча мені витягли, а війну з голови – ніяк… І зараз, буває, що я прокидаюсь серед ночі від того, що кричу. Жахи сняться. І потім уже до ранку заснути не можу”, – поділився Олег.
Прощаючись, він подивився дуже сумно і сказав чітко вимовляючи кожне слово: “Ми тримаємось. Сильно тримаємось. Важко там, але ми тримаємось. Відбиваємо потихеньку позиції. Важко, потрібна підтримка. Потрібна підтримка волонтерів, потрібна підтримка зі зброєю, з обмундируванням, з технікою, з усім потрібна підтримка. Щоб швидше все це закінчилося, щоб війна не затяглася роки. Ми цього не хочемо. Ми всі хочемо повернутися додому…”
Олена ЧОРНОБАЙ
Фото та відео: особистий архів Олега Задорожного,
FB-сторінка 24 ОМБр