Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Ліна Костенко
У житті кожного справжнього чоловіка настає момент, коли він повинен взятися за справу, важливіше за життя. Андрій пішов на фронт добровольцем. До війни він займався фермерством, очолював громадську організацію, з початком повномасштабного вторгнення став їздити на передову волонтером. У його рідне містечко на Харківщині російські солдати не дійшли лише кілька десятків кілометрів. Саме тоді він особливо гостро відчув, що повинен бути разом з тими, хто став у загарбників на шляху.
Зараз його підрозділ пересувається на Луганському напрямі. З побратимами вони першими заходять на деокуповану територію, коли над завмерлою місцевістю ще витає дух ворога і на всьому довкола ще лежить відбиток його присутності.
«Деокуповані місця – це як зона з якоїсь іншої реальності. Тут на тебе чекають відчуженість, моторошність, потім – потрясіння та безсила злість. Звикнути до цього не виходить», – каже Андрій.
Він згадує: чергове селище. Таких за ці місяці вже було багато. На околицях – поламані дерева, бруд, понівечені машини… Далі – кілька обгорілих скелетів будинків, вікна з порожніми очницями. Навколо – бита цегла, зірваний шифер, уламки. На вулицях безлюдно. Іноді вітер доносить звуки віддалених вибухів.
«Відпрацьовували черговий район, – розповідає Андрій. – Між будинками помічаємо літнього чоловіка з порожньою баклажкою. Побачив нас – завмер. Жестом кличу його підійти. Сміливіше, говорю, свої. Дідусь наближається. Мовчить. Я говорю йому щось бадьоре, щось питаю. Дивлюся: у нього сльози із очей. Бормоче: “Нам сказали, що ви прийдете і всіх нас розстріляєте…” – “За що?” “Вони говорили, що ми для України зрадники. Ми ж не змогли виїхати, були тут, в окупації. Вони виганяли працювати… Говорили, що Київ взято, України більше нема… Ми півроку нічого не знали… А останні дні взагалі з підвалу не виходимо майже».
У тому підвалі знайшли притулок чоловік десять… Люди похилого віку, підлітки. Один хлопчик зовсім маленький, років шести. Величезні карі очі з пухнастими віями. Погляд серйозний, зовсім не дитячий. Цей погляд якось особливо зачепив.
«Ми не розпитували їх ні про що, – відмахується мій співбесідник. – Не було коли розмовляти. Вони просили допомогти – ми допомагали. Ну, а потім вони видихали, і самі починали говорити. Що говорили?.. “По нас стріляли”».
Спочатку вони сподівалися, що все це скоро закінчиться. Але щодня війна наближалася. Вибухи та обстріли ставали все чутнішими і звучали все частіше. Обстановка загострювалась, тривога посилювалася. Люди намагалися вирватися, але багато хто повертався. Лякали історії про розстріляні росіянами автомобілі: не щадили ні жінок, ні дітей. А потім у селище зайшли російські танки.
Почалися обшуки по будинках, знущання, пограбування, викрадення людей. Шукали ветеранів АТО, журналістів, активістів, представників місцевої влади. Але могли забрати будь-кого, хто їм не сподобався чи здався підозрілим. В однієї з тих жінок, яка тиждень просиділа у підвалі, забрали чоловіка, вона так і не змогла дізнатись, що з ним стало. У дорослих чоловіків в окупації дуже мало шансів вижити.
«Ми бачили могили. Тоді й раніше. Багато. Часто. Людей ховали у своїх дворах…» – звучить у відповідь на те питання, яке мені не виходило поставити вголос.
Рік тому ніхто не міг уявити собі це навіть у самих страшних кошмарах. Жили собі люди, поспішали вранці на роботу, вечорами перевіряли у дітей уроки, у вихідні клеїли шпалери, постили в Мережі рецепти та гуляли з собаками… Як раптом з’явилися «визволителі» та зруйнували все вщент. У прорізі двох вцілілих стін серед купи уламків лежить на боці великий плюшевий заєць, затиснувши в лапках серце з вишивкою “I love you”. Тут жили, тут кохали. Тепер тут гуляє вітер і трепле шматки дермантину.
Світла, води та опалення немає навіть у лікарні. У вцілілому корпусі – терапевт, санітарка та кілька поранених з місцевих мирних жителів. Ліків немає. Російські окупанти в перші ж дні розграбували та розмародерили всі магазини та аптеки. Хто знає, скільки людей з тих, кого не дісталися окупанти, і кого не зачепило бомбардування, померло без медичної допомоги, просто від того, що не було життєво важливих ліків?
Ліки будуть. За день-два сюди приїдуть волонтери. Будуть продукти, ковдри. «А що буде далі? – питаю я. – Як ми далі житимемо з усім цим?» «Всупереч усьому, – каже Андрій. – Війна – це взагалі парадоксальне явище. Ось наприклад, ми відпрацьовуємо квадрат, бачимо: тут був приліт, винесло кілька квартир. Переміщуємось на сусідню вулицю, а там хлопчик катається на велосипеді… Він не матиме іншого дитинства, йому дісталося таке. А нам дісталася ось таке життя. І іншої у нас не буде».
Олена ЧОРНОБАЙ
Фото: mayday.com.ua
Відео: InsideOver